Реагуючи на лист МОН України №1/9-500 від 20.08.2018 та лист Відділу освіти, молоді та спорту, у справах дітей, культури, туризму та зовнішніх зв’язків Полянської сільської ради №551 від 30.08.2018 щодо проведення у відповідність до вимог законодавства про декомунізацію експозицій музею, що функціонують при школі, завідувачем історико-краєзнавчого музею Плосківської ЗОШ І-ІІІ ст. Юрієм Шиповичем було проведено наступні дії:

-         Скореговано план роботи музею із внесенням змін до окремих матеріалів експозицій, зокрема у експозиціях «Ніхто не забутий» та «Радянський період Плоского»;

-         Приведено у відповідність до трактування української та світової історичної науки терміни, вживані у експозиції «Ніхто не забутий»;

-         Проаналізовано і перевірено відповідність окремих історичних дат;

-         Оновлено експозиції музею;

-         Вилучено з числа експонатів ті, що несуть комуністичну символіку;

-         Членами гуртка «Юні туристи-краєзнавці» здійснено тематичну екскурсію до пам’ятника Олександру Митраку;

 

-         Налагоджено співпрацю з науковою бібліотекою УжНУ, Закарпатським Центром туризму, краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді та Агенцією досліджень «КАРПАТІЯ».

                                                                          

                                                                      

 

 

Етнографічні роботи Олександра Митрака

 

Секція:  етнографічне краєзнавство

 

                                                                                              Роботу виконав:

Реднік Віктор,

учень 10 класу Плосківської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Полянської сільської ради

Свалявського району Закарпатської області

Науковий керівник:

Шипович Юрій Юрійович,

вчитель вищої категорії зарубіжної літератури Плосківської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

 Полянської сільської ради

Свалявського району Закарпатської області

Тел.:0508699579

 

 

                                              

 

 

 

 

Плоске – 2018

 

                                                 ЗМІСТ

 Вступ………………………………………………………………………….…3

І. Етнографічні роботи Олександра Митрака………………………………….5

Висновки………………………………………....................................................11

Список використаних джерел…….……………………………………….........13

Додатки…………………………………………………………………………..15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

          Так само як і на інших українських землях, у нашому краї етнографія як наука почала формуватися у середині 19 століття. Русинські просвітителі Олександр Духнович, Олександр Павлович, Іван Сільвай, Євген Фенцик, Олександр Митрак, Юрій Жаткович, добре розуміючи значення народознавства для відродження свого народу, почали з немалим ентузіазмом збирати народні звичаї, традиції, систематизувати їх, акцентуючи увагу на тих ознаках, які відрізняли русинів від сусідніх слов’янських та неслов’янських народів[1].

         Такі праці, як «Торунський збірник», «Тереблянський пролог», «Гукливський літопис» , переповнені народознавчими епізодами: тут і життя народу, і весняні польові роботи, і святкування. Найцінніший з них «Гукливський літопис». Це закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політичні й церковні події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові факти; мова твору -  народна. Головний  автор М.Григашій, священик с. Гукливого. Опублікував літопис першим  Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки»)[2].

           Але рукописні і друковані роботи 15-18 ст. містять лише епізоди етнографічного характеру. Бо, як згадувалось, етнографія на Закарпатті почала повноцінно розвиватися лише у другій половині 19 століття.  І хоча всі закарпатські письменники цього часу писали твори етнографічного характеру, найбільше між ними виділявся стройненський священик Юрій-Калман Жаткович.  У «Етнографіческом очерку угро-русских» Жаткович писав:  «Ті Русини, що живуть на рівнинї, звуть північних своїх братів Верховинцями. Ті, що живуть в середній полосї, сердяться коли їх звати Верховинцями, а то тому, що самі Верховинцї прозивають їх Бляхами або Дичками.  Бляхами прозивають їх тому, що курять з таких піп , котрі до половини обвиті бляхою; Дичками знов тому, що они часто голодують і часто лиш дикими грушками живлються. Жителї північної і середної полоси не дуже симпатизують з собою, бо уважають себе з осібна за дуже мудрих, а сусїдів за дуже дурних…»[3].

         У період 20-40-х рр. 20 ст., а також у радянський період на значний рівень підняли закарпатську етнографію Федір Потушняк та Петро Лінтур.

          Друкуючись у часописі «Недѣля», Потушняк подав детальний опис народних вірувань (сохташу) закарпатців[4]. Він описав закарпатську демонологію, архітектуру, одяг мешканців краю, ознаки кожного регіону за мовою та звичками, різдвяні та пасхальні звичаї [5].

          Отже, хоча закарпатська етнографія не є настільки детально вивчена та систематизована, як народознавство інших регіонів України і друкується дуже мало регіональних видань  народознавчого характеру, але навіть окремі роботи з побуту, одягу та звичаїв місцевих мешканців вражають своєю величчю, красою та оригінальністю[6].  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕТНОГРАФІЧНІ РОБОТИ ОЛЕКСАНДРА МИТРАКА

          Олександр Андрійович Митрак, як і інші просвітителі нашого народу, також захоплювався етнографією і писав як публіцистичні роботи народознавчого характеру, так і у художніх творах широко використовував елементи звичаїв, побуту, архітектури русинів. 

           Як вже згадувалось, протягом 60-90-років 19 століття Митрак пише цілу низку статей та нарисів: «Русский народъ», «Какъ исполняетъ свои весенныя работы угро-русскій народъ», «Сѣнокосы угро-руссовъ», «Домики или избы въ угро-русскіхъ крестьянъ», «Домашній бытъ угро-русскіхъ крестьянъ».

          У  журналі «Свѣт» в 13, 14, 15 та 16-му номерах за 1867 рік Митрак друкує нарис «Путевыя впечатлѣнія на верховинѣ», в якому вже на самому початку дає детальний опис Верховини як регіону Закарпаття, акцентуючи свою увагу саме на етнографічних ознаках:  «…Верховина – отдельный, особый край: там уже не созреет кукуруза, столь любимое растение нашего народа, только овес и овес повсюду; хижины не белены, из смерековаго дерева; хлопы сорочки свои не наперед, но на заде связывают; словом повсюду особые, отличательныя черты на лице и человека и природы…

     Один мадьярский писатель, описуя  мараморошскую Верховину, назвал ее Ирландией Угорщины. Если под Ирландией разумеется бедный, забытый край, скудные силы коего извлекаются для чужих выгод, но о котором никто не заботится: то Верховина одна из самых беднейших Ирландий на свете…»[7].

          У цьому ж нарисі описується школа Великої Копані, де вчителював священик Андрій Попович: «Стены школы, как такожде и комнаты учителя, вымалеваны; в школе есть глобус, землевиды, стенныя таблицы, сажень и другие средства, нужныя для практическаго  обучения детей первоначальным сведениям. Летом дети в 5-ом часу утром приходять в школу, чтобы таким образом могли помочать родителям своим при полевых работах и не задерживались ими от учения»[8].

          Теми навчання та виховання дітей Митрак торкається  і у публіцистичній роботі «Домашній бытъ угро-русскіхъ крестьянъ»[9][додаток 1].  У цій же праці будителі говорить про дуже бідний побут закарпатців, згадуючи про те, що вони зобов’язані важко працювати з самого дитинства та боротись з жахливою бідністю. Митрак пише, що навіть смерть русини приймають гідністю, навіть з геройством. Письменник акцентує увагу на жахливих масштабах дитячої смертності, при тому зауважуючи, що більшість малюків народжуються здоровими та сильними. Він пише: «Родитили по причине нищеты и особенно по причине того, что всегла заняты посторонными трудами, не много внимания обращают своим детям. Дети не имеют приличной одежды, даже приличных пелен, - повиваются в грубыя рубища, стискаются веревочкой, куплятся недостаточно часто, - мать кормится худой пищей, слидовательно, плекаєт детя худым молоком или не имиет достаточно молока. Из всего этого выходит, что в час рождения прекрасный младенец уже в двухлетнем возрасте делается тощим…»[10].

           Олександр Андрійович перераховує ті продукти, які входили у буденний та святковий раціон селянської сім`ї: картопля, «чир» (кукурудзяна каша, зварена на воді), квасоля, вівсяні сухарі, росіл і дуже рідко – молоко. М’яса селянські сім`ї майже не вживають. Він підсумовує, що саме по цих причинах мало-де в багатодітних русинських сім’ях малята доживають до п’яти років, а де і виживають – дуже погано розвиваються[11].

          Автор у праці називає приблизний вік одруження сільського юнака – 22 роки, та дівчини – 16-18 років. Не одружитися у народі, як пише Митрак є гріхом. При тому дівчина може не вийти заміж, якщо вона є дуже некрасивою, або її родина не має «кое-какого теленка», тобто є дуже бідною. При цьому, весілля розтягається на цілий тиждень і часто повністю розорює сім`ю . Але традиції «свальбувати» закарпатці не полишають. Письменник примічає, що від весіль найбільшу користь мають євреї, які торгують горілкою[12].

          Чоловіки дуже багато працюють: на пана, на священика, на єврея. Багато русинських селян ходять на сезонні роботи до Угорщини[13].

          Більшість родин живе патріархальним устроєм: у одному домі тісняться батьки разом з дорослими дітьми, які вже також мають свої сім`ї. Якщо невістка дуже свариться зі свекрухою, то родини розділяються. Чоловік є старшим у сім`ї і практикує бити жінку[14].

          Люди похилого віку дивляться за внуками і регулярно відвідують церкву, але на Верховині у холодні, сніжні зими старики не виходять з дому [15].

          В цілому, нарис «Домашній бытъ угро-русскихъ крестьянъ» є лаконічною, але дуже точною характеристикою життя русинського села другої половини 19 ст.

          Так як для русинського селянина земля була не тільки сакральною, а і  майже єдиним способом виживання, тому значення «ярьовання» (весняних робіт) важко було переоцінити. Цій темі Митрак присвятив працю «Какъ исполняетъ свои весенныя работы угро-русскій народ».

          Вже у перших рядках роботи письменник вказує на погану родючість карпатської землі, яка дає врожай, який ледве-ледве повертає посівний матеріал, витрачений селянами під час посівних робіт[16].

          Олександр Андрійович детально описує весь процес «ярьовання». У  перший понеділок великоднього посту все село збирається у корчмі і домовляються, хто з ким будуть спрягати волів. Бо місцями земля така погана, що орати її потрібно шести волами. Під час посту вивозять на поле гній. При цьому багатші господарі охоче допомагають бідним, але Митрака дуже турбували п’янки під час цих робіт, які припадали на великий піст[17].

          Автор зазначає, що розсаду садили, як правило, на новій ділянці «клали в новизну» на день «сорока мучеників». По причині «вигорання землі» Митрак примітив, що русини часто брали землю у оренду, а свій огород могли лишити на деякий час занедбаним. Як людина, що добре знала механізми господарювання наших селян, він називає почерговість засаджень: спочатку – ячмінь, овес; потім – картопля, кукурудза; потім – «пасуля» (квасоля);  в кінці - коноплі[18].

         Розповідаючи про «ярьовання» на Верховині, Митрак уточнює, що деякі з перерахованих с/г культур тут не ростуть. Він детально описує процес висаджування картоплі: «Картофель тоже садят: мотыкой подкапывают ямочки, в эти ямочки кладут навоз, верх него картофель и уж тогда прикрывают землей». Він говорить, що з ранньої весни до осені приходиться селянам стерегти врожай,так як дикі свині можуть його знищити[19].

Митрак у кінці нарису підводить підсумки: «Великая пора, чтобы обратить больше внимания на наше сельское хозяйство. Конечно, наставления может ожидать наш народ только от своих пастырей» [20].

          «Домики или избы в угро-русскіх крестьянъ»[21]. У праці Олександр Андрійович дає детальний опис спорудження будинків в русинських

селах [додаток 2].

         Хоча теми будівництва Митрак торкався вже у нарисі «Путевыя впечатлѣнія на верховинѣ», де показав, чим відрізняються  будинки верховинців від долинянських хат: «хижины не белены, из смерековаго дерева»[22], але саме «Домики или избы в угро-русскіхъ крестьянъ», як ми побачили, є роботою, в якій поданий опис саме процесу спорудження сільський хат. Автор дає детальний опис інтер`єру типового русинського будинку [додаток 3].

         Автор у праці проаналізував недоліки колективного будівництва: «И хозяин купует водку, пьет сам и пьют добрые люди, помогшие соорудити дом. Из всего этого выходит, что избушка составится плохая, неомытая…». Письменник натякає, що за  кошти, витрачені на «магаричі», можна було б найняти бригаду професійних теслів, і ті б звели якісну будову. Він звинувачує єврейських шинкарів у тому, що ті привчили русинів до думки, що все можна вирішувати лише за допомогою горілки[23].

         Як і у більшості своїх праць, Митрак, у кінці нарису, підводить підсумки: «Избы готовятся все еще на давний лад; только что при скудости материала, днесь они намного меньше, уже и ниже чем прежде бывало. И в этом отношении заметен у нас регресс»[24].

          Ще однією народознавчою роботою Олександра Митрака є публіцистичний нарис «Сѣнокосы угро-руссов»[25].

          На початку праці письменник розповідає, що сінокоси в краї починаються тоді, коли з сезонних робіт по збиранню зернових на угорській низовині повертаються заробітчани: «Вымершія было угрорусскія селенія снова зашумят, снова церкви наполнятся молящимся народом…»[26]. Він вказує, що саме заробітчани поповнюють фольклорну скарбницю своєї місцевості: «…раздается напев новых,  до сих пор еще не слышанных, самим же народом импровизированных песен»[27].

           Масово  сінокоси розпочинаються по святі пророка Іллі, бо до цього часу викошують тільки невеликі ділянки біля будинків. Митрак з поетичним запалом змальовує процес сінокосу: «Уже зори (рассеты) оглашаються клепанням кос и дюжие мужчины до самого разсвета поваливают перед собой росистую траву. «В обеды» (около восьмого часа утра) хазяйки и девушки приносять кушанье и беруться вилами обертати «валы»…»[28]. Олександр Андрійович з любов`ю  описує весь процес сінозаготівлі, акцентуючи увагу на гармонії між людиною та природою: «…живописныя долины и тенистыя рощи вдруг оглашаються веселыми народными песнями. Трава сохнет, воздух преисполнен благовониями, а серце так и пышет от созерцания той красоты, которую Бог пролял в природу»[29].

         Письменник у нарисі описує навіть поведінку селян при раптовій зливі: «Мужчины бросают косы и берутся за вилы. И из «варцаб» моментально делают навилки (концы). Когда сено уже находится в навилках, уже никто не боится дождя»[30].

          Будитель вказує на календарні рамки сінокосів в русинських селах: гірські трави косяться в успенський піст (при тому в гори «верхи» виїжджають цілі сім`ї, замикають навіть хати), а отави косять вже восени.

          О.Митрак зазначає, що скотарство є пріоритетним у краї, і тому сінозаготівля є дуже важливим фактором у житті закарпатця. Він висловлює турботу з приводу сильної засухи і дефіциту кормів на зиму 1899-1900 рр (в цей період він проживав у Ворочеві, де люди його не прийняли, що висвітлювалось у моїй минулорічній роботі «Невідомий щоденник Олександра Митрака»).

         Хоча більшість своїх творів Олександр Андрійович Митрак і написав «язичієм», але вони переповнені неперевершеної русинською лексикою і передають патріархальний колорит закарпатського села, народною мудрістю, висловами, прислів’ями зразка: «Хто намочить, той і висушить».

ВИСНОВКИ

          Отже, дослідивши та проаналізувавши деякі етнографічні роботи Олександра Андрійовича Митрака, я  провів паралель між тими звичаями, які були у наших предків в 19 ст. і звичаями закарпатського села  нашого часу. Я побачив, що, не дивлячись на суттєві зміни у побуті, багато з того, що описував великий будителі більше ніж 100 років тому , залишилось:

-         Нікуди, наприклад, не зникло заробітчанство: наші люди як ходили на заробітки у минулі два століття, так і у 21 вік, обробляють іноземні країни, залишаючи дома свої сім`ї;

-         Весільні обряди також не втратили свій патріархальний характер: навіть та деталь, що батьки заходять в борги, але вважають за потрібне зробити весілля дітям, зустрічається дуже часто;

-         Відносини у сім’ях також багато в чому не змінились. Нажаль, випадки, коли невістка свариться зі свекрухою, а чоловіки б’ють дружин, є не рідкісними;

-         Майже зовсім не змінився механізми весняних робіт та збору врожаю, за винятком хіба що того факту, що орють поля вже не воли, а «залізні коні»;

-         Позитивний факт взаємодопомоги та зведення хат громадами в наш час також є не поодиноким;

-         Навіть звичка зловживати алкоголем під час робіт, «магаричування» після них, засуджена Митраком-священиком, не загубилась у вирі часу і є основною з бід карпатського села.

           Хоча більшість своїх етнографічних творів Олександр Андрійович Митрак і написав «язичієм», але вони переповнені, як згадувалось,  неперевершеною русинською лексикою і передають патріархальний колорит закарпатського села.

           Більшість з пропозицій щодо усунення негативних явищ, про які говорив будителі, не втратили свою актуальність: потреба змін у сільському господарстві, акцент уваги на освіті, якості медицині, тверезому способі життя, дотриманні посту, моралі тощо.

          Опрацювавши праці О.Митрака , я був вражений, наскільки ця велика людина любила свій край, свій народ, наскільки вболівав за нього. Той факт, що будитель вболівав за село, де його ненавиділи, і турбувався, щоб у засушливий рік селяни не залишились без сіна, не може не захоплювати.

          Багато чого з етнографічної спадщини митця не вдалось втиснути у цю невелику роботу. Так, мною не була опрацьована публіцистична праця Митрака «Русский народъ», яка друкувалась у часописі «Мѣсяцесловъ» за 1866 рік. Я також не опрацювала надрукований в 1864 році у львівській газеті “Слово” нарис “Народная свадьба угорськихъ русиновъ [додаток 4] та  записані у селі Кленова (сьогодні Словаччина) унікальні та неповторні колядки [додаток 5]. Отже ця дослідницька робота є незакінченою, а етнографічна спадщина митця до кінця не вивченою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1.     Этнография: Учебник / Под. ред. Ю. В. Бромлея и Г. Е. Маркова. — М., 1982.

2.     Жаткович Ю. Замітки етнографічні з Угорської Руси // Етнографічний збірник. — 1896. — Т.2.

3.     Маковский С.К. Народное искусство Подкарпатской Руси. //Прага, 1925.

4.     Закарпатский краеведческий музей., //Научный сборник Закарпатского краеведческого музея, Выпуск II., П. Федько., В.Шеба., Ужгород 1996.

5.     Нариси історії Закарпаття. Т.I (з найдавніших часів до 1918 року) Редакційна колегія: проф. І.Гранчак, проф. Е.Балагурі, М.Бабидорич, проф. В.Ілько, проф.  І.Поп. Ужгород, Госпрозрахункове редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі. 1993.

6.     Lehoczky Tivadar. Beregvármegue.  Monographiája.III kötet. Ungvárott.1881.

7.     Федір Потушняк. Коляди.  Газета «Недѣля», 7 січня 1944р.

8.     Федір Потушняк. Великдень.  Газета «Недѣля», 7,14,21,28 травня 1944р.

9.     Юрій Шипович, Іван Козар. На берегах Пині (Історія сіл Плосківської сільради). Ужгород. 2008.

10.                       Галас Я. Із історії української лексикографії на Закарпатті (ХІХ- початок ХХ ст.). 2001.

11.                        Карпатскій свѣтъ. С.Фенцикъ. Почему мы открываем памятникъ А.А.Митраку? 1931.

12.                       Пагиря В.В. Я світ узрів під Бескидом…: Сторінки історії. – Ужгород: Карпати, 1993.

13.                       Карпатскій свѣтъ. Евменій Сабовъ. Речь при открытіи памятника О.АЛЕКСАНДРУ АНДРЕЕВИЧУ МИТРАКУ-МАТЕРИНУ въ Мукачевѣ 7.IV. 1931.

14.                       Христоматія церковно-словянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ прибавленіемъ угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарѣчіяхъ. Составилъ Евменій Сабовъ. Унгваръ. «Келетъ». 1893.

15.                       Листокъ. 1893. Очеркъ Угро-русской письменности. №6.

16.                       Листокъ. 1893. Очеркъ Угро-русской письменности. №7.

17.                       Листокъ. 1899. Домашній бытъ угро-русскіхъ крестьянъ. №9.

18.                        Листокъ. 1889. Как исполняет свои весенныя работы угро-русскій народъ. №8.

19.                        Листокъ. 1889. Домики или избы в угро-русскіхъ крестьянъ. №10.

20.                       Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссовъ. №13-14.

                                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

Додаток 1

 

 

 

Додаток 2

 

 

Додаток 3

 

Додаток 4

 

Додаток 5

 

 

 

 

 

 

 

 

 



[1] Маковский С.К. Народное искусство Подкарпатской Руси. //Прага, 1925. с. 42-47

[2]Нариси історії Закарпаття. Т.I (з найдавніших часів до 1918 року) Редакційна колегія: проф. І.Гранчак, проф. Е.Балагурі, М.Бабидорич, проф. В.Ілько, проф.  І.Поп. Ужгород, Госпрозрахункове редакційно-видавничий відділ Закарпатського обласного управління по пресі. 1993. С.175-180

 

[3] Жаткович Ю. Замітки етнографічні з Угорської Руси // Етнографічний збірник. — 1896. — Т.2.

[4] Федір Потушняк. Коляди.  Газета «Недѣля», 7 січня 1944р.

[5] Федір Потушняк. Великдень.  Газета «Недѣля», 7,14,21,28 травня 1944р.

[6] Михайло Тиводар. Етнологія. Львів: Видавництво «Світ», 2004.

[7] Христоматія церковно-словянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ прибавленіемъ угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарѣчіяхъ. Составилъ Евменій Сабовъ. Унгваръ. «Келетъ». 1893. С.122-128

[8] Там же.

[9] Листокъ. 1899. Домашній бытъ угро-русскіхъ крестьянъ. №9. С.100-102

[10] Там же.

[11] Листокъ. 1899.  Домашній бытъ угро-русскіхъ крестьянъ. №9. С.100-102

[12] Там же.

[13] Там же.

[14] Там же

[15] Там же.

[16] Листокъ. 1889. Какъ исполняетъ свои весенныя работы угро-русскій народъ. №8.С. 88-89

[17] Там же.

[18] Там же.

[19] Там же.

[20] Листокъ. 1889. Какъ исполняетъ свои весенныя работы угро-русскій народъ. №8.С. 88-89

[21] Листокъ. 1889. Домики или избы в угро-русскіх крестьян. №10.С. 112-113

[22] Христоматія церковно-словянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ прибавленіемъ угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлинныхъ нарѣчіяхъ. Составилъ Евменій Сабовъ. Унгваръ. «Келетъ». 1893. С. 122.

[23] Листокъ. 1889. Домики или избы в угро-русскіх крестьян. №10.С. 112-113

[24] Там же.

[25] Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152

[26]  Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152

[27] Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152

[28] Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152

[29] Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152

[30] Листокъ. 1899. Сѣнокосы угро-руссов. №13-14.С. 151-152