Плосківська сільська рада

 

 

  Плосківська сільська рада утворена в 1954 році. До її складу входять села Плоске, Павлово, Оленьово, Плоский Потік та Яківське. Чисельність населення становить 2840 мешканців, кількість домогосподарств – 724, площа – 4663, 0 га. Відстань від базового села до райцентру автошляхом становить 20 км. Межує сільрада з Родниківською, Полянською сільськими радами та Перечинським районом . Через територію ради протікає річка Пиня [1].

 

                                                                    ПЛОСКЕ

   Базове село сільради – Плоске. У «Історії карпатських русинів» перша згадка про це поселення датується 1597 роком.[2] Але якщо звернутися до Шематизмів парохій Мукачівської греко-католицької єпархії, то тут згадується кенез Іван Калабішка, який у 1582 році поселився у цій місцевості. [3]

  У 1597 році у Плоскому вже був свій священик. Але на початку XVII ст.. село вимерло настільки, що на виникла потреба нового заселення. Тому 18 лютого 1648 року Ракоці дав кенезьку грамоту Лізанцю Олександру та його синам Дмитру та Августину. Вони у вимерле село привели 12 нових сімей, пообіцявши їм звільнення від податків. За 1649 рік у Плоске переселилась ще одна сім`я Солобича Семена, яка переїхала з сусідньої Польщі (авт. ймовірно з Галичини). У 1699 році місцевий житель Лізанець Матяш був управителем(ішпаном) Верховинської округи, інший Лізанець - Поп Ференц був священиком, якому (та його наступникам) було віддано половину землі Ядозліка Лазаря. Через епідемію холери та війну між куруцами та лабанцями Плоске опустіло, тому лише 2 ½ села була заселена, а інша частина пустувала. За рік село мало давати на столову замку 2 ½ гусей, 20 яєць і 2 ½  масла.[4]

   Очевидно, М.Лучкай використав давнє письмове джерело, у якому згадується саме священик. Отже, за 15 років село окріпло настільки, що вже мало духовного пастиря, а можливо, і церкву.

  У Плоскому довгий час побутують перекази про братів Білеїв з Франківщини, які, тікаючи від монголо-татар, прийшли в цю місцевість і заснували село. На нашу думку, ця гіпотеза недостатньо аргументована. Відомо, що монголо-татари перейшли Верецький перевал у березні 1241 року, тобто в першій половині XIII ст. Виникає питання: чому ж село потрапляє в історичні документи лише у кінці XVI ст., а точніше через 441 рік? «Польську теорію» можна частково пояснення. Пригадаймо, що кенез Олександр Лізанець у 1648 році запросив у цю місцевість 12 сімей (до речі, Т. Легоцький допустив помилку, стверджуючи, що правителем цієї території був Ракоці Ференц, а не Ракоці Дьордь або Юрій). Звернемо також увагу на події, що відбувалися в той час на Україні: навесні 1648 року Богдан Хмельницький починає війну проти Польщі, а 26 вересня того ж року козаки вже обложили Львів. Як відомо, в союзниках у Хмельницького були кримські татари, які під час походу не переставали грабувати мирне населення, забирати галичан у ясир. Ми знаємо, що перекази часто містять раціональне зерно.  Можна припустити, що Білеї дійсно тікали від ординців, але не монголо-татар, а кримських татар, які прийшли на Галичину разом з козаками. Тоді викликає сумнів інша деталь: переселенці прибули 18 лютого. Хоча це можна пояснити неточностями у перекладах або зміщенням дати внаслідок часової віддаленості подій.  Можна припустити, що Лізанці у цей день отримали кенезьку грамоту, а втікачі прибули восени. Цю гіпотезу підсилює і той факт, що до 1649 року село збільшилось лише на одну сім`ю Симка Солобича, що прибула з Польщі, до якої належала Галичина. Отже, переселялись саме звідти. Якщо дотримуватись цієї версії, то Білеї поселились на   цій землі давно, але піонерами не були. Звичайно, історія повна несподіванок, але практично до XX ст. в жодному історичному джерелі не вдалося прослідкувати ні єдиного запису, де б фігурувало прізвище Білей, а станом на 1921р. в Плоскому проживало всього вісім сімей Білеїв. Хоча, хто знає, чи вижило б Плоске без приходу галичан, і підтвердженням цього є наступний факт. Виявляється, що у 1599 році поблизу Плоского було створено ще одне поселення – Ільковець, у якому проживали дві сім`ї кріпаків Жігмонда Ракоці. У зв’язку з тим, що тут більше ніхто не хотів селитись, на початку XVII ст. село повністю опустіло.[5]Як бачимо, без поповнення новими поселенцями вже створене поселення зникло.

    За переписом 1749 року у Плоскому знаходились 4 домогосподарства, селяни володіли 8-ми волами, 7-ми коровами, мали 1 коня, 12 свиней, 27 овець, 6 кіз та 3 вулики.[6] У цей час старостою Плоского був Матвій Хваста, а його помічниками Василь Куштан та Данило Блискун. [7]

      На кінець ХVШ ст. Плоске не було найбільшим селом округи. У Шематизмі за 1792 рік відмічено, що тут проживало всього 76 мешканців, а у той час у Ізворі вже мешкало 99 чоловік. Але 1792 рік був роком  будівництва Плосківської церкви. Очевидно, саме релігійне життя зробило це село  центром всіх поселень куща. Через 17 років,  у 1809 році, у Плоскому проживало вже 208 вірників. Міграційні процеси  або велика смертність не обминули село у першій половині ХІХ ст.: у 1821 році у селі мешкало 146 чоловік.[8]

       Існувала у селі і церковна школа, де вже  в 40-х роках ХІХ ст. навчали дітей сільські дяки. Хоча можливість існування школи можна допускати і скоріше, бо ще у кінці ХVІІ ст. для вчителів, як і для священиків, по всіх селах було закуплено землю.

        У 1878 році у Плоскому, як і у інших селах округи, перший раз фіксуються євреї. Тут їх мешкає 18 чоловік (це близько 2-3 сімей).

       У 1891 році, під час загальної мадяризації, село міняє назву на Домбоштелек (Dombostelek), що в перекладі з угорської означає «гірська садибе». На 1893 рік  тут нараховувалось 454 жителі (з них 31 єврей )[9]. А на 1915 рік  у Домбоштелеку проживають 603 мешканці.[10]

      З 1844 року Плоске мало печатку, на якій було зображено рибу, що пливе вліво, а зверху знаходиться сонце, промені якого падають вниз.[11]

 

 

                                                 Малий Бистрий

 

 

     У давнину Плоске мало побратима – невелике поселення Малий Бистрий, зафіксоване у багатьох документах ХVIII-XIX століть. 15 червня 1590 року Жігмонд Ракоці дав грамоту на кенезство Калабішкам Дмитру, Мартону, Андрію та Івану, дозвіл на яке Кашпар Магочі дав одному з них - Калабішці Івану ще у 1585 р. Саме ж село було засноване цим же Калабішкою Іваном ще у 1582 році. Право на кенезтво у 1613 році підтвердив граф Естергазі Міклош.

Під час перепису 1649 року тут мешкала 31 кріпацька родина з 32 чоловіками. Селяни утримували 4 коні, 42 воли, 40 корів, 10 овець, 32 свині і 4 вулики. Кенезі на Пині-Потоці мали млин. При Великій і Малій Пині та при р. Корнянка були створені рибники, де тримали рибу: струги, карпи та ін. Тут її івідгодовували. У 1699 році кенезем був Іван Калабішка.[12]

    З опису Т. Легоцького ми можемо зробити деякі висновки:

- очевидно, М. Бистрий був заснований тою ж самою людиною, що і Плоске – Іваном Калабішком;

- наявність рибників пояснює, чому на печатці Плоского була зображена риба (ще один доказ єдності цих двох сіл);

- можливо, в якийсь період основним джерелом зростання населення Плоского стало саме це поселення, оскільки в той час, коли Плоске нараховувало 13 сімей, то Бистрий – 31(дані на 1649 рік).

     Останнє припущення не є переконливим, тому що після холерного спалаху 1743 року у М.Бистрому кількість населення суттєво зменшилось. Так, за переписом 1749 року у Бистрому знаходяться два будинки. Селяни тримають 6 корів і 2 свині.[13]   Старостою села у цей час був Георгій Калабішка, а його помічником – Георгій Староста. [14]

      У 1844 році М.Бистрий отримав власну печатку, на якій був зображений птах, який ступає вправо.[15]

      На 1792 рік у М.Бистрому проживає 48 жителів, а на 1888 – 89, після чого воно зливається у єдине село з Плоским.[16] 

 

 

                                               Плоске-Потік

 

 

       Ще одне село поблизу Плоского, покрите таїною віків, – це Плоске-Потік.

       Невеличке поселення, яке заглиблюється у лісову гущавину, має дивну і цікаву історію. Перший раз у статистиці воно фіксується в 1856 році  як Потік, у якому проживало 30 жителів. [17] Здавалося б, все зрозуміло: поселення, яке зявилося на місці лісозаготівлі. Але звернемось до Т. Легоцького: «Плоске-Потік. Від Плоского на ¾ часу ходи в сторону Ізвора знаходиться ця ділянка з десятьма житловими будинками і 61 жителем (дані на 1881 рік). Будучи частиною Мукачівського кріпацького володіння у 1600 році, називалось Корнянським Потоком, і був у ньому один будинок.

     7 квітня 1607 році Магочі Ференц дав кенезький лист Даниловичу Андрію, щоб він поблизу Плоского утворив село. Цю грамоту підтвердив граф Міклош Естергазій у 1613 році і сім`ї Бензович (за матір`ю) присвоїв титул кенеза. За переписом 1649 року тут проживало 7 кріпаків на 2 ½. Село називалось Корнянським Потоком ( Корно-Поток). В 1682 році в документи занесено, як «predium», де жив сам кенез Бензович Михайло, а інші шість жителів померли. За часів правління графа Шенборна село почало відроджуватись – у 1839 році тут проживало 90 душ на 15-ти ділянках. З того часу населення знову зменшується, оскільки в 1840 році  з 6-ти будинків жителі виселились. Кожному будинку належало 5 голдів землі, а желяр мав відробити 30 днів. Нові поселенці  були зобовязані для мукачівського панства варити «жир з попелом», в свою чергу ті обіцяли їм заплатити за кожні 100 кілограмів по 4 форинти»[18] .

    На 1921 рік у Плоске-Потоці (називали також Файним Потоком ) у 20-ти будинках проживало 130 жителів, і з них 107 були неграмотними.

 

 

  У післявоєнний період Плоске нараховувало більше 800 жителів та близько 150 будинків, які були побудовані в основному у кінці ХІХ ст. До початку масової колективізації жителі села володіли різними земельними ділянками: від кількох соток до 7-8 га (найбільша ділянка землі належала А.Д. Блискуну – 8, 98 га). Земля, закріплена за церквою, на 1948 рік становила 0,15 га.[19] Першим сільським головою Плоского був Петро Іванович Блискун.

 У грудні 1948 року у селі був заснований колгосп ім. 70-річчя  Й.В.Сталіна. Головою новоствореної артілі був обраний Куштан Михайло Павлович. У вересні 1950 року Плосківський колгосп об’єдналася з колгоспом ім. Ворошилова с. Павлово та колгоспом ім. Матросова с. Оленьово.  1959 року у звязку з тодішніми історичними подіями колгосп перейменували у «Радянську Верховину», а з 1963 року – у «Весну»[20].

 

                                  Плоске. Мінеральні води.

                                                                                      Кожний клаптик цієї благородної

                                                                              землі може бути оплачений золотом

                                                                              і перетворений в лікувальні заклади,

                                                                              які б приносили прибуток собі і

                                                                              людям.

                                                                                                       

                                                                                                   Т. Легоцький, 1881 р.

   За історичною довідкою, отриманою від  ТОВ « Плосківський завод мінвод», мінеральна вода у с. Плоске існувала з незапамятних часів. Але використовувати її  як засіб комерції почали з початку ХІХ ст. Підтвердженням цьому є той факт, що вже у 1823 р. мукачівський лікар Антал Черський зробив перший  аналіз Плосківської води. [21]

    Спочатку у Плоскому були поставлені купелі, а після того, як у 1834 р. джерело  викупили орендарі, почався промисловий розлив води у бочки. Бочки перевозили на великі відстані, а воду використовували в основному для розбавляння вина. У 40-их роках ХІХ ст. мінеральну воду вже  розливали в скляні пляшки[22] місткістю 1-2 л та 3-4 л, а пізніше – у пляшку «Бордо» дуже високої якості.

      Хто були першими господарями підприємства, встановити не вдалося. Але відомо, що до 70-их років власником джерел і купелі був свалявський лікар Людвиг Карловський, який у 1871 р. написав доповідь про свалявські мінводи, між якими була і Плосківська.[23]

    Відомо, що вже у першій половині ХІХ ст. промислова справа була тут добре налагоджена, бо над кожною свердловиною, яка використовувалась,  побудували споруди, а в середині них – бетонні «кадуби». Але в той же час багато занедбаних джерел взагалі не використовувалися.

   У 1960 р. дослідження хімічного складу Плосківської мінеральної води зробив відомий угорський фармацевт Янош Молнар[24].

  За відомостями, взятими з монографії «Кращі мінеральні води...», купелі у Плоскому проіснували до 80-х років ХІХ ст. Але у матеріалах, наданих мінзаводом,  знаходимо дані, які суперечать цьому твердженню. Тут зафіксовано, що на місці свердловини №59 аж до Другої світової війни проживала сімя Чорних, яка обслуговувала ванни (Чорний Василь разом з дружиною Гутелюк Марією та дітьми навіть у метриці відмічені словом «квас», тобто місцем проживання).[25]Знаходимо у Метриці і  Малані Івана з дружиною Сторожка Марією, які також тут проживали і у яких в 1923 році народилась дочка Веронія.[26]

       Після закінчення війни у лабораторіях інституту геології Академії наук УРСР було проаналізовано хімічний склад Плосківського родовища, а у 1959 р. розпочато промисловий розлив мінеральної води.

     У радянські часи Плосківська  мінвода славилась на весь Союз. Підприємство давало не тільки робочі місця, але й було одною з фінансових баз для покращення добробуту жителів сіл Плосківської сільради.

     Після розпаду СРСР у 1997 р. на базі заводу було створено ТОВ  «Плосківський завод мінеральних вод».

     ТОВ регулярно використовує три свердловини: № 59 (37-П – мінеральна вода «Плосківська»), № 54 («Боржомі»), № 33-П («Поляна Плосківська»).

   

 

                                                            Оленьово

 

 

   Ще одне село Плосківської сільради – Оленьово. Це поселення, затиснуте з двох боків горами, розташоване перед самим перевалом, що з`єднує  Свалявський район з Перечинським. Потічок, який протікає через село, впадає в М.Пиню у Плоскому.

    Оленьово (за «Історією карпатських русинів» М.Лучкая) засновано у 1600 році.[27]  З монографії Т.Легоцького отримуємо дещо ширші дані: «Оленьово – руське село в долині Поляни з 32 будинками, в яких проживає 212 жителів. Село володіє 518 голдами гірської та низинної землі (відомості на 1881 рік). Належало спочатку до володінь Мукачівської домінії. 5 березня 1592 року Жігмонд Ракоці дав кенезькі привілеї Ференцу, Мартону та Михайлу Лизанцям, аби вони заселяли село людьми. У 1649 році ми тут вже зустрічаємо 17 кріпацьких родин, у яких були 33 хлопці. У господарствах нараховувалось 9 коней, 32 воли, 6 ялівок, 31 корова, 186 овець, 41 свиня. Селяни займались бджолярством, бо мали 25 вуликів.

   У 1690 році кенез Михайло Бенцович отримав підтвердження привілеїв, які йому ще у 1666 році дала Ракоці-Баторі Софія.

   Церква була філією Плосківської, священик мав півтелека землі.

    Поблизу поселення є багато мінеральних джерел. Приємна вода є предметом жвавої торгівлі. Воду продають у пляшках по всій державі. Джерела належать володарю графу Шенборну».[28]

   Як бачимо, Лизанці у цій місцевості були піонерами. Ці записи спростовують легендарні розповіді жителів села про лікаря Лизанця, котрий з’явився у Оленьові під час холери і врятував мешканців від смерті. Загадкою залишається тільки те, чому у другій половині ХVІІ ст. титул кенезя цього села отримала інша людина, коли Лизанці, вірогідно, не покидали Оленьова протягом усієї історії. Дивним є і те, що Михайло Бенцович у один і той же період був одночасно  кенезем  відразу двох сіл – Оленьова і Потока. Незрозуміло також, чому прізвище Бенцович не зустрічається пізніше в жодному населеному пункті цієї місцевості.

    Так само як Ільковець біля Плоского, поблизу Оленьова також існувало поселення. Тут  оселився один чоловік, який отримав кенезьку грамоту на створення села. Але оскільки тут більше ніхто не хотів селитись, згідно з переписом 1600 року, кенез також покинув цю місцевість.[29] 

    На 1749 рік у Оленьові нараховується 5 домогосподарств, у яких селяни тримають 6 волів, 6 корів, 1 коня, 5 свиней, 29 овець, 6 кіз та 2 вулики.[30]

   Причини зниження кількості населення та худоби в Оленьові були ті ж, що у Плоскому.

   Старостою села у цей час був Федір Лизанець, а його помічниками Яків Булак та Павло Лата.[31] Крім Лизанців ( у переписі 1921 році в Оленьові зафіксовані 29 сімей – представників цього прізвища) потомки двох інших у переписах не зустрічаються.

   Легенди про велике колись Оленьово також не підтверджуються, проте якщо спиратись на записи Легоцького про Оленьово 1649 року, то бачимо, що воно було більше, ніж уже згадувані нами села. Вагомим аргументом на користь цього є і те, що на 1870 рік у цьому  селі проживало 256 жителів, у той час як у Плоскому – 248, а у Павлові – 111.[32] Скоріш за все, котрісь із цих відомостей і пояснюють появу історій, які, як наслідок часової гіперболізації, робили Оленьово поселенням з тисячами мешканців.

     Єврейська община Оленьова була більшою за плосківську, мала свою синагогу. Євреї контролювали заготівлю лісу. Найбагатшим мешканцем Оленьова був Чмуль, котрий тримав корчму. На Великдень 1944 року всіх їх зібрали біля синагоги, а потім переправили до Мукачева. Ось що згадує Марія Савко: «Ми були коло бужні, коли забирали жидув. Єдна дівочка утікала, а жони говорять: «Лиши, Лайо, дітину». А она їм: «Де буду я пропадати, там і дітина буде». А друга жидувка каже: «Не радуйтеся нашуй біді, бо нами причинять, а вами замісять». Їх забрали, а у Чмульовуй хижі зробили склад. Туда і знесли всьо жидувськоє...». [33]

  Ще у 1891 році Оленьово, внаслідок мадяризації, міняє назву на (угр.Szarvaskut-оленячий колодязь) .

  З 40-их років ХІХ ст. в селі працював потужний завод з розливу мінеральної води, яка так і називалась «OLENYAI». Хімічний склад цієї води досліджував відомий викладач хімії із Відня В.Клетсинський. Ось як написав про оленівське джерело  Тиводар Легоцький: «На захід від Плоского, в дикій долині, в русинському поселенні, знаходиться оленівське джерело. Розміщено воно на східній околиці села Оленьово і належить графу Шенборну... вода відповідає внутрішнім та зовнішнім умовам природних та штучних мінерально-солених вод. Дякуючи своїй оригінальності, вона користується попитом. Змішана з вином, швидко втамовує жагу, приносить задоволення і є бажаним товаром для продажу».[34]

  З 1844 року Оленьово, як і інші села, отримало власну печатку. На ній було зображено оленя, який ступає в праву сторону.[35]

  У 20-30 роках XX ст. за вчителя Луки Вар`яна у селі вирувало бурхливе культурне життя: існувала школа для дорослих з російською мовою викладання, працював аматорський театр.

  16 квітня 1950 року у Оленьові був утворений к-п ім. Матросова, який у вересні того ж року об’єднався з Плосківською артіллю ім. 70- річчя Й.В.Сталіна[36].

                                                  

 

 

Павлово

 

 

    Перші поселення людей на території теперішнього Павлова  існували ще у період кам’яного віку. Підтвердженням цьому є знайдена тут у 1882 році під час археологічних розкопок кам’яна сокира.

  В «Історії карпатських русинів», написаній Михайлом Лучкаєм у 40-х роках XIX ст. З цієї праці дізнаємося, що перша згадка про Павлово зафіксована у 1444 році.

    Поява назви села Павлово також не має єдиної версії. Існує легенда, повязана з нею: «Гнав дяк воли продавати. Базар находився на теперішньому Перечинському перевалі. Помер чоловік путьом, а воли розойшлися подовж путя, де тепирь находиться село. Люди звідали: «Чиї воли?».Другі отказували: «Павлови». Так цю місцевість (яка, швидше за все, вже була заселена) назвали Павловом» [37].   Тепер повертаємось у минуле, до часів Марії Терезії . Прагнучи упорядкувати управління державою, підігнати всі державні інститути під єдиний шаблон, вона дала розпорядження зробити перепис домогосподарств і створити щось на зразок місцевих управ. Ми дізнались, що на 1749 рік у Павлові було всього чотири двори (і це через 305 років після першої згадки про село). Селяни мали чотири воли, сім корів, два коні, пять свиней та тридцять овець[38]. Автори праці, в якій зафіксовані ці дані, спираються на рукописну спадщину Тиводара Легоцького. Але якщо звернутися до першоджерела, то краєзнавець пише: «Павлово. Руське село в Полянсько - Плосківській долині. 38 будинків, 214 жителів, 1702 голди гірської землі (відомості на 1881 р.). У ХVІІІ ст. належало до Чинадієвського замку. В 1691 році, за Ференца Ракоці ІІ, тут було одне кенезьке і дванадцять кріпацьких будинків. Але із них виключно кенезь та священик Іван Поп використовували ¾ ділянки(телека), а інші пропали. В межах села і в лісі багато джерел приємної мінеральної води, яку використовують на торгівлях».[39]

  

    Станом на 1792 рік у Павлові проживало 66 мешканців. А з 1814 до 1816 року кількість жителів знижується аж на 72 особи (з 160 до 88). Приріст населення Павлова був невеликий аж до 1878 року, коли у Павлові поселилась єврейська община. Обєднання  села з Малим  Мельничним, звичайно, також збільшило кількість жителів (з 236 до 358 осіб).

   З 1844 року Павлово має власну печатку, н якій зображена жінка, котра збиває масло в глечику.[40] У 1891 році Павлово, внаслідок дії закону про мадяризацію, перейменовується у Kispálos.

     Як згадувалось у монографії Тиводара Легоцького, мінеральна вода з павлівських джерел успішно продавалась на торгах. Дослідженням мінводи села Павлова займався лікар Рожаї Йосип, який доводив, що ця вода корисна при порушенні роботи органів дихання, легенів, порушенні функцій черевної порожнини, затвердінні печінки, проблемах нирок та геморою, а також захворюваннях  сечового міхура та каналів матки у жінок. В зв’язку з тим, що Павлівське джерело мало замалий запас води (всього 12,0 куб. в сутки[41]), його не використовували і не використовують в наш час для масового розливу[42]

      Ще після війни довгий час у Павлові, в урочищі Квасок, працювали купелі, де люди приймали гарячі ванни, і це лікування давало фантастичні результати.  Старожили розповідають про хворих, яких сюди приносили, а звідси вони вже йшли без сторонньої допомоги. Технологія приймання ванн була дуже простою: від них до казана, в якому нагрівали мінеральну воду, були прокладені жолоби, в котрі час від часу підливали окріп, тим самим підтримуючи температуру в ваннах.                                         

Мельничноє

 

     З давніх-давен поблизу села Павлова існувало ще одне маленьке поселення, яке  називалося Мельничним. Розташоване воно було на місцевості, нині порослій лісом, де тепер знаходиться урочище держлісгоспу Мельничний. Місцеві селяни ще недавна відшукували тут фундаменти старих будівель, предмети господарювання. Знайдені залишки трун, хрестів свідчать  про існування кладовища. Ось що пише про Мельничний Тиводар Легоцький: «Малий Мельничний (Мельничноє) – кріпацьке руське село Верецького району у гірській Плосківській долині. Одинадцять будинків у 1870 р.,  69 жителів та 377 голдів землі. Тепер у селі проживає 102 жителі (дані станом на 1881р.). У 1599 р. Жігмонд Ракоці мав тут своїх кріпаків і 6 будинків. У 1650 р. Лорантфі Жужанна дала сім’ї Стецович титул кенезя (цей титул давали людині, яка керувала очисткою землі від лісу з метою розширення села). Ця сім’я мала свій млин на річці Пиня. У 1672 р. Софія Баторі (дружина Ракоці Дьордя ІІ ) тримала у селі на 1 ¾ ділянки, 6 кріпаків, 7 хлопців, 5 коней, 25 корів і 10 свиней. У 1699 р. кенезем був  Стецович Василь, який сам обробляв свою ділянку, оскільки всі кріпаки вимерли. У теперішній час це село вважається філією села Плоске»[43].

     Видно, існування млина і дало назву селу.

     Станом на 1749 рік у Мельничному знаходиться уже не 11, а всього три двори.    У Мельничному довгий час домінувала сімя Стецович, бо за часів правління Марії Терезії ( 1746-1780) старостою села та його помічником були два Івани Стецовичі. [44]

     За першим Шематизмом ( з тих, що дійшли до нас) за 1792 р.,  у Мельничному проживали 42 жителі. У 1806 р. село  фіксується на карті  Березького комітату, а у 1844 р. Малий Мельничний отримав власну печатку, на якій було зображено розлоге фруктове дерево.[45]

    Приріст населення у той час був незначним, відчувається висока смертність, особливо дитяча. Так, у 1816 р. у селі проживав 71 житель, а у 1821 р. – 60 мешканців, у 1843 р. –78, а у 1845 р. – 67. Можливо, спад кількості населення був  повязаний також з переселенням селян у інші населенні пункти. Востаннє Мельничний (Kis-Melnicsna) фіксується як окреме село, у якому проживало 109 мешканців, у 1888р. , після чого об’єднується з Павловом в одне село – Павлово

 

                                                   Яківське

 

 

    У 1896 році перший раз згадується ще один присілок Павлова – Яківське. Населення його фіксується разом з населенням Павлова і Малого Мельничного – 275 чоловік (не рахуючи євреїв). [46]

   Яківське, за переказами, заснували переселенці зі словацької Ізвод-Гути, які тут працювали на заготівлі лісу. Лісоруби побудували собі тимчасове житло, а потім завели господарство, перевезли сюди сімї. Старожили твердять, що ще у 30-их роках минулого століття вимова яківчан нічим не відрізнялася від словацького говору жителів Гути. Та і народна назва Яківського – «Чехи» – підтверджує це.

   Стосовно назви села ходять також перекази, що ніби жив тут колись дяк, і після цього село стали називати Дяківським, а з часом Яківським. Це народне пояснення до певної міри знаходить своє підтвердження у праці А.Петрова «Карпаторуські місцеві назви» (1929 рік): «Павлово; Осада: Дякуский, урочище – Пожарниця, Ясиня, Межиростока, Штимовка, Бзова, Квасова». Назви урочищ збереглися до нашого часу. Під осадою автор, видно, мав на увазі присілок (ще у радянські часи Яківське називають хутором). Але звернемо знову увагу на дату першої згадки –1896 рік. Яківське зафіксовано як Jaküvskoje. Ніякого приставного «D» немає. Можливо, село походить від антропоніма Яків – імені одного з перших поселенців цієї місцевості.

Відомо, що у 30-х роках на березі потічка, що біжить через Яківське, була школа, де навчав дітей один вчитель. Приміщення школи не належило державі, а орендувалось. Як ми вже згадували, теперішня школа була відкрита лише у 80-х роках ХХ століття у приміщені колишнього  лісництва.

     Взаємодопомога, патріархальний устрій допомагали жителям Яківського вижити у важкі часи безробіття і голоду.

 

   На початку 1950 року у Павлові був заснований колгосп ім. Ворошилова. Проіснувала артіль під цією назвою до вересня 1950 року, після чого влився у плосківський колгосп  ім. 70 - річчя Сталіна: «...для швидкого побудування комунізму та побудови сильного колгоспу...».[47]

 

   За матеріалами книги Юрія Шиповича, Івана Козаря «Свалявщина, історичні нариси»

  

        

 

 

 

 

 

 



[1] Свалявщина. Видання здійснене Свалявською райдержадміністрацією та райрадою. Свалява. 2008 – С.23.

[2] Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. Том Ш. – С. 314.

[3] Шематизм МГКЄ за 1896 рік. – С. 30.

[4] Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája. III k. C. 652.

[5] Там же. – С.840

[6] Науковий збірник краєзнавчого музею. С. – 41.

[7] Іштван Удварі. Русинські жерела урбарської реформи Марії Терезії. – С. 58

[8] Шематизм МГКЄ за 1821 рік. – С.34.

[9] Там же. 1893 рік. – С.27.

[10] З архіву о. Даниїла Бендаса.

[11] Людвіг Філіп. Селу Плоске – чотири століття. Календар «Просвіта». – 1997. – Ужгород. – С. 166.

[12] Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája. III k. С. 162

[13] Науковий збірник  краєзнавчого музею. С. – 41.

[14]Іштван Удварі Русинські жерела урбарської реформи Марії Терезії. – С. 53.

[15] Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája. I k. C.454

[16] Шематизм МГКЄ за 1792, 1888рр.

[17] Шематизм МГКЄ за 1856 р.

[18]Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája. Ш k. С.653, 654.

[19] Архівний відділ Свалявської РДА.Ф.18.

[20] Там же.

[21] Кращі мінеральні води Закарпаття: Святі криниці. – Ужгород, 2002. – С. 27.

[22] Там же. – С. 28.

[23] Там же. – С. 27.

[24] Там же.

[25] Метрика хрещення Плосківської греко-католицької церкви за 1921,1922,1925,1929 роки (копія).

 

[26] Там же.

[27]Михайло Лучкай. Історія карпатських русинів. – Ужгород: ВАТ «Закарпаття», 2002. – Том ІІІ. – С.314.

[28]Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája. III k.  С.640-641.

[29] Там же. – C.839.

 

[30] Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. Випуск І. – С. 41.

[31]Іштван Удварі Русинські жерела урбарської реформи Марії Терезії. – С. 57.

[32] Шематизм МГКЄ за 1870 рік. – С 48.

[33] Записала від жительки с. Оленьово Савко М.В. 1939 р.н., Шулик І.М. у 2008 р.

[34] Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.I k.С.70.

[35]Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.I k. С. 455.

[36] Архівний відділ Свалявської РДА. Ф.131.

[37] Записано зі слів Стецович Ганни у 1998 р.

[38] Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. Випуск І. – Ужгород: Карпати ,1995. – С.42.

[39] Lehozky Tivadar.Beregvármegue. Monographiája- IIIk. Ungvárott, 1883. C.648.

[40] Lehozky Tivadar. Beregvármegue. Monographiája-I k. C- 455.

[41] С.П.Билак. Минеральные воды Закарпатья (химический состав, путь формирования, перспективы использования). Львов: Издательство при Львовском университете издательского объединения «Вища школа»,1986. – С.124.

[42]Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.I k.С.70.

[43] Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája.III kötet. Ungvárott.1881.

[44]Іштван Удварі. Русинські жерела урбарської реформи Марії Терезії. – Ніредьгаза, 2005. – С.57.

[45] Lehoczky Tivadar. Beregvármegue Monographiája. 1 k. C.454.

[46] Шематизм МГКЄ за 1896. – С. 31.

[47]Архівний відділ Свалявської РДА. Ф.141.